Писав колись Павло Тичина
І це на серце всім лягло:
”Чуття єдиної родини”
У нас було. Колись було...

Чуття єдиної родини
Вже відійшло у небуття.
Хай запитає батько сина,
Чи є ж тепер оте чуття?

Нас розділили президенти,
Кордони, митниць хабарі.
Реформи і експерименти,
Де ми – чужі в своїм дворі.

Тут олігархи розплодились,
Там обкрадають знов село.
Мораль на гроші замінили.
Те, що єднало нас, – пройшло.

Це схоже вже на божевілля!
Не знаєш, де й куди ідеш!
Від цих “нових” лише свавілля,
А ти ж надією живеш.

Чуття єдиної родини
Колись було – уже нема.
Та стоголоса Україна
Вже не покірна, не німа!

Вона вже зіп’ялась на ноги.
(А як не втримають вони?!)
Страшніш за всі перестороги
Оці сусідські стусани.

Їй не втекти і ніде дітись,
Усе в собі переживать.
Не хочуть навіть рідні діти
Своєї мови визнавать!

І вже Шевченкові тополі
Стирає пам’ять в цій біді.
Під пальмами шукають долі
Дівчата – бранки молоді.

А як, скажіть, тим бідолахам,
Що розлетілись по світах?
Болить душа за рідним дахом,
А серденько – воно ж не птах…

Щемить! А діти і онуки
Вже яничарами ростуть.
Ну як не плакать від розпуки?
Як їх додому повернуть?

Залишиться страшна руїна
Яу не з'єднаємось повік.
Збирай матусю-Україно
Дітей до гір своїх і рік.

Чуття єдиної родини
Можливо лиш в сім’ї пізнать.
Зробіть хоч щось для України,
Бо вам тут жить і помирать.