Від лісів Білоруських до Чорного моря,
З волелюбних Карпат до Москвинських широт
Простяглася земля, що створив Бог для горя,
Поселивши в цім наш древній народ.
Тут смереки шумлять у підніжжя Говерли,
Гомонять між камінням у горах струмки,
Сонце гріє в степах виноградові перли,
Дині пахнуть, ростуть кавуни, огірки.
В лісостепі буяють хліби золотисті,
І сади розквітають, неначе в раю.
Дощ пройде ― й обійма водограй променистий
Землю вмиту, мов хлопець кохану свою.
Як стрічають світанок тут птахи у гаї!
А духмяні які чебрець, липа, жасмин!
Як сопілка повітря над горами крає
І мелодія лине до сивих вершин!
Люди дивні живуть: без ярма — а ні кроку.
Тут відразу, в усьому, я вмить, пізнаю:
Терпеливу таку, мовчазну, голобоку
Мою рідну Вкраїну — Вітчизну мою.
Ці простори люблю я: ліси, луки, гори,
Не люблю українських лише хлопаків:
Їх байдужості, рабського духу, покори —
Оцей сором козацький — смиренних биків.
Ми не хлопці, ми бовдури в своїм городі,
Не боїться ні хижий, ні мирний нас птах.
Споглядаєм, кончину землі нашій, вроді ―
І ні смутку, ні гідності в наших очах.
На нас їздять хто хоче, бо ми — небораки,
Нам нахабно, відверто у вічі плюють,
З нас глузують москвини, євреї, поляки,
А нащадки, я впевнений, нас прокленуть.