Осінь - подружка чи ворог?
Зваблива дівчина в одежі золотій.
Знедолена і спрагнена кохання,
Адже в цю пору розбивають серце їй.
Чомусь так прийнято вважати
За всі причини втрачених надій,
Це золотаве личко, коси рудуваті
Та ось скажи про це ти в вічі їй.
Ось настрій знову дощового неба,
І погляд десь блукає крізь гілки
Шукає відповідь на вічні теми
Крізь посумнілії дерев верхи.
Так можна довго говорити
І філософствувати про це й про те.
Обвинувачувати у всьому небо.
Чи осінь чи чиїсь думки,
Що вилетівши з вуст
Стали болючими словами
Й причиною застиглих сліз...
Чому затих? Чому нічого ти не кажеш?
Невже тобі забракне слів?
Ти прочитав якісь книжки
І про неправду ти багато взнав.
Отримав безліч болю від людей.
І стільки мабуть вже й віддав.
Розлук багато було на шляху
І зустрічей і марних мрій,
Але сьогодні в мить ось цю
Ти в цьому звинувачуєш її.
Є безліч слів, але бракує змісту.
І насварити хочеш, але мовчиш.
Ти подумки гориш чи тліє щастя...
У цих думках вже вечір стих.
Повіяв вітер холодом сирим
І не сховав від нього теплий светр.
Підняв ти комір від пальто
І десь почовгав крізь туманний вечір.
На землю морок впав
І вроді дощик накрапав,
Але ти йшов кудись на зустріч
Незнаних й непочутих слів.
Ти йшов й не знав від кого
Почуєш відповідь на біль свою
І зупинитися не в змозі
І сил нема продовжувати подорож ось цю.
Та думи йдуть і ти ідеш за ними,
А до взуття прилипло листя золоте.
Але йому немає цінності,
Бо кожен топче і не подумає про те.
Ось так у русі днів ми добиваєм осінь,
Витончену дівчину руду
З оголеними, чорними руками
Що наче просять подаяння в тебе
Простягши гілочку суху.
Та ні, їй нема прощення
Бо лиш ось ця оманлива пора,
Ця дівчина з очима дощового неба
І шаль рудаво-золота,
Що лиш на мить нагадує волосся
І ніби лиш оманливу красу
Зриває вітер шарм і в вічність геть відносе
ЇЇ прикраси без крапельки жалю.
І ось вона стоїть оголена і змерзла
Алеями засмічена й сумна,
І всі її прикраси-перли розсипані по вулицях. Одна.
Самотня зотліває без багаття
І листя перетвориться у гній,
У бруд, і чиїсь сльози і образи
Але ти не почуєш її слів.
Можливо й їй є, що розказати.
Про що кричати, плакати і сумувати,
Та чи є тобі до того діло
Щоб прислухатись, і поспівчувати
Самотній осені німій.
Так, вона не відповість
Тому ти можеш все їй розказати
Без заперечень вислухає всі думки
А ти будеш в думках кричати.
Й ходити крізь німі провулки.
І ти кричиш на себе чи на неї,
Та без порядку і без сенсу фраз.
І дивишся у очі неба,
Та в погляді її не менше є образ.
То що ж, вона в цьому не винна.
У меланхолії людській і болю від розлук.
Вона сама ображена, та сильна,
Бо ось прийма удар від людських рук.
І від природи й долі...Без надії
Стоїть і лиш спостеріга
Чужі думки, чужі надії.
А своїх вже нема, вже віддала.
Продала за краплинку щастя,
За кілька сонячних годин
Що час від часу зігрівають серце
Поранених людей в потоці днів.