Очі самотні блукають в метро
Хто їм потрібен не знає ніхто.
Смуток безмежний з них визирає
В обіймах своїх їх міцно тримає
Смуток ховає обличчя в долоні
Смуток це осінь у німому полоні.

Часом намальоване самотнє життя
З листям пожовклим відлетить в небуття
Тільки смуток постійно ходитиме з ними
Залишаючи їх на завжди сумними.

До безмежного смутку приєднається дощ
І разом у гурті такім мовчазним
Ходитимуть містом холодним, нічним
Шукатимуть щастя розуміючи що
На їх в цьому місті не чекає ніхто
І знову вони біля в ходу в метро.
(01.10.04 - 02.10.04)