О мати ти моя нерідна,
Не вмерла, захворіла ти.
Злягла, така ласкава та сумлінна,
Від зрадництва та від журби.
Що скоїлось?
Одні твої сини – кроти,
А інші тебе знов продали,
Живу в могилу закопали,
Та сльози у жалоби ллють,
І “Ще не вмерла...” голосно співають.
А тим, що серце від безсилля рвуть,
Тобі допомогти кайдани заважають,
Зробили що брати – кати...
Не рідна мати, знаю я,
Яке тяжке було твоє життя,
“По людях” змалку ти пішла
І ковані чужинців чоботи
Ти досі почуваєш на собі.
І ось ти помираєш.
Помираєш? Ні!
Я вірю, що одужаєш і ти!
Опам’ятаються усі твої сини –
Не вовки злі – Брати.
Я хочу, щоб зраділа ти,
Щоб багатіла, квіти щоб цвіли,
Народжувались діти, та й плоди,
І щоб пишатися, що син твій – я
І мати, хоч не рідна, ти моя...

О діти ви мої. Усі кохані ви мені,
Батьків хоч різних ви сини.
Усім я вам дала життя,
Усіх ростила, пестувала я.
І доки в вас Любов жива, я не помру,
І поки ви живі, то й буду жити я.