Незацікавлено і легко
Все місто дихало, співало...
Проміння соковито-тепле
Хапало жадібно. Чимало

Очей усміхнених, яскравих
Так сяяли, неначе роси
І сонця світло відбивали.
Але на мить мені здалося

(Неначе голкою штрикнуло!),
Що крізь розпатлане волосся
На мене дивиться Минуле...

Поблідли посмішки, і очі -
Блакитні, карі і зелені -
Тьмяніти стали неохоче
В моїй уяві. Так шалено

Вбивали поглядом ті очі,
Які на тлі веселки стали
Чорнішими за темні ночі;
У них життя не вирувало...

Крізь них лиш біль струмочком лився,
Неначе з чорної безодні...
Безжалісно на світ дивився
Якийсь перевертень... І жодні

Ласкаві, ясно-сині очі
Не спромоглися зупинити
Той біль, що вилився охоче
У натовп. Голови схилити

Примусив всіх, хто перш сміявся...
Паралізована натхненням
І жахом, котрий розростався,
Я пам'ятаю достеменно

Ті очі, вирвані з безодні...
Думки скалічені, "порожні",
Лихі... Та, може, не мерзотні?
Тортурам Вічності тотожні?..

Серед юрби він - білий ворон,
Який спаскудив світлий ранок.
"Як ти посмів?"- кричали хором
Щасливі очі... Наостанок

Згадалося лише прозріння,
Яке майнуло понад болем:
"Ти не такий, як ми... Невинний...
Тож не картайся своїм горем!"

21-25.04.2006р.