Трава горіла, вітер очманілий
котив над полем жадібність вогню,
а темна хмара сонечко закрила,
а чорний попіл падав на стерню.
Вогонь лизав надгробки вапнякові,
хрести козацькі, цвинтар на горі.
Прадавній степ, здобутий морем крові,
немов людина корчився, горів...
То не орда зайшла повоювати,
не злий ландскнехт з сокирою в руці -
то йшов хохол, байдужий, мудруватий,
недопалки метав на праотців!
Я бачив більше - яму на кургані,
Розкидані кістки і черепи.
То скарб шукали жадібностаранні.
Та хто вони? Про те мовчать степи.
Я бачив клуб, розгромлений жлобами,
розорену лікарню у селі,
бруд і сміття, навалене горбами.
Невже туди прокрались москалі?
Ні, це зробив не п'яний росіянин.
То може негр? Та точно, що не він.
І жадібний, підступний євреянин
не завітав туди на хелувін.
Хто ж заблював фортецю старовинну,
ще й написав на стінах мовчазних:
"Тут був Іван" і "Ай лав ю, Ірино"?
Хто? Мовчимо,хоч знаємо про них:
"То був хохол, байдужий наче ідол,
плював на совість, вічне не жалів,
і все кивав на москаля і жида,
що винні в бідах нашої землі!"